Творити добро може кожний не залежно від віку, статі, посади - головне щоб він був людиною з великої літери.
Співробітники кафедри інфекційної патології, гігієни, санітарії та біобезпеки постійно піклуються за бездомними тваринами – кожного дня їх годують та наглядають за ними.
Це був звичайний день для інших .
Одного разу до них було підкинуто кошеня яке місцеві кішки не прийняли до своєї родини не дивлячись на те що там були кошеня його віку.
І для маленької істоти цей день був страшний та повний страждань. Кошеня страждало та відчувало кожною клітиною свого маленького тільця холод від криштальних крапель дощу; йому було холодно, страшно та дуже хотілося їсти. Він не розумів, як це в одну мить його щасливе дитинство з турботливою мамою Кішкою перевернулося. Чому господар викинув беззахисне дитя на вулицю до чужих тварин, що не прийняли його до себе, а лиш вороже шипіли проганяючи малого зі своєї території; але сил вже не було піднятися та втекти від них. Що буде далі?
"Все, - Подумало кошеня: я більше так не можу, скоріш би померти."
Але тут кошеня помітило, що якась жінка принесла їжу цим тваринам , а потім трапилося чудо - вона помітила і його у кутку загону: холодного, мокрого і майже бездиханного. Ця жінка підняла його з землі, накрила теплою долонею і йому зразу стало тепло та спокійно. Вона забрала його до дому де: викупала, нагодувала з піпетки, адже він був, ще дуже маленький та слабий, та їсти сам був неспроможній.
Кошеня годували через кожні 3 - 4 години у день та вночі, штучно. Він виріс та зміцнів, а ще у нього з'явилася нова пухнаста мама, яка теж жила у цієї жінки. Його також прийняла шести річні кішка як рідного і піклується за ним. Вона замінила йому маму. Доречи вона не мала раніше кошенят і була також підкинута на територію академії де її витягнули з пасті великої собаки. Кішка Мама його полюбила і нікому не віддає та шипить на кожного хто намагається, навіть, його погладити .
І кошеня зрозуміло, що світ не без добрих людей і щастя є!
Добрі справи можуть робити не тільки люди а і тварини.
Минуло два місяці і зраз він вже такий кіт.
Коли ми уперше її побачили, це був скелет, обтягнутий шкірою. Собака голодувала, була здичавілою та усього боялася - тому і Скубі Ду. А ще вона була дуже сумною. Ми хвилювалися, що сум залишиться назавжди у собачому серці.
Минув час, позаду тривале лікування, стерилізація, обробки від паразитів, вакцинації. Попереду ще тривала реабілітація, але довіра до людини повертається. Повертається крізь час, щоденну турботу, повноцінну їжу і добрі слова, яких так чекають від нас покинуті чотирилапі.
