15 липня у стінах Полтавської державної аграрної академії відбувся круглий стіл з нагоди відзначення перебування Віленського військового училища у стінах Духовної семінарії з 1915 по 2 січня 1918 року.
Оскільки з 1920 року в приміщеннях Духовної семінарії міститься Полтавська державна аграрна академія, то вона й стала приймаючою стороною для зарубіжних гостей із Литви.
Сьогоднішній день дає змогу відкрити нам одну із сторінок нашої спільної історії, пов’язаної із подіями столітньої давнини. Саме 1915 року в Полтаві, у стінах Духовної семінарії були розквартировані молоді віленці, які змушені були покинути Литву внаслідок вируючої Першої світової війни. Згадуючи історію, зазначу, що у Першій світовій воювали країни двох воєнно-політичних блоків: Антанти (Росія, Франція, Англія) та Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія), з 1915 р. Четверного. На 1915 рік територія країн Балтики, Західної Білорусі та Галичини була окупована німецькими військами. Тож Віленське училище, засноване ще 1864 року, було евакуйоване до Полтави.
Здавалося б що поєднали не поєднуване, на території Духовного закладу розквартирували військових. Однак це було зроблено не просто так. На мій погляд, обрали саме приміщення духовного закладу як за для підтримки молоді, відірваної від Батьківщини, так і враховуючи факт, що семінарія була в той час справжнім духовним символом Полтавщини.
Семінарія заслуговує окремої уваги наших гостей. Зокрема, це духовний осередок міста в якому працювали відомі українські державні діячі: Наприклад саме тут над перекладом Біблії працювали Пантелеймон Куліш, І. Пулюй, І. Нечуй-Левицький.
Тривалий час зберігалося Пересопницьке Євангеліє, (святе слово перекладене староукраїнською писемною церковнослов’янською мовою 1556-1561 рр.) на якому присягають Президенти України, як на найдорожчій духовній святині.
Насамперед увагу слід привернути до постаті полтавця, дворянина Бориса Адамовича, відомого генерала литовської армії, за домовленістю якого віленці були прийняті у стінах Духовної семінарії.
Попри те, що внаслідок реформ Віленське училище було утворене 1864 року, нам цікавий маловивчений – полтавський період, період Першої світової та національно-визвольних змагань.
Найвищим наказом від 9 серпня 1909 року начальником Віленського піхотного Військового училища (юнкерського) було призначено полковника Бориса Адамовича. 1910 року юнкерське училище реформували у військове училище.
Отже, у стінах семінарії знайшлося місце і молодим віленцям.
В яких умовах вони проживали, яке завдання стояло перед ними?
Віленці були розквартировані наступним чином: перший батальон (1, 2 и 5 роти) в теперішньому першому корпусі нашої академії; Другий батальон (3, 4 и 6 роти) поруч, в новій будівлі Єпархіального училища. Обидві будівлі тоді знаходилися по вулиці Монастирській.
Навчання віленців відбувалися на території поблизу Хрестовоздвиженського монастиря, поруч із полотном залізниці, на полі. Колишні курсанти-віленці згадували особливий дух та виправку, притаманну всім, сильний вишкіл і високий рівень відповідальності, стосовно навчання.
Для порівняння підкреслю:
Якщо 1901 року, в мирний час тоді ще юнкера відбували навчання в трьох класах і випускалися підпоручиками (найнижче офіцерське звання), то в Першу світову в училищі запровадили прискорений 4-х місячний курс навчання і штат курсантів збільшили з 500 до 900 чоловік. Тож навчалися швидко, важко, майже без відпочинку.
ВІДМІННОЮ РИСОЮ ВІЛЕНЦІВ БУЛА РІВНІСТЬ, не притаманна в ті часи більшості інших військових навчальних закладів, адже попри те, що курсанти мали різні майнові статки Адамович культивував рівне ставлення до всіх!
Очільник Адамович став його душею і за свідченням очевидців являв собою класичний тип офіцера, якого відверто ототожнювали зі словом честь! Своїм слухачам залишив досить змістовну пам’ятку «67 заповідей кадетам», яка не втратила актуальності й до сьогодні й цілком повно характеризує той дух, який запанував в училищі за Адамовича.
Отже, таку пам’ятку можна повісити на вході до будь-якого сучасного навчального закладу:
Наведемо кілька рядків:
• ЗАГАРТОВУВАТИ ВОЛЮ,
• ТЕРПІТИ НУЖДЕННІСТЬ,
• ЖИТИ З ВІДКРИТИМ ЗАБРАЛОМ,
• ДИВИТИСЯ ЛЮДЯМ У ВІЧІ,
• БУТИ ЧЕСНИМ,
• ГОВОРИТИ ПРАВДУ,
• НЕ ВИХВАЛЯТИСЯ,
• ПОВОДИТИСЯ ЧЕМНО і СКРОМНО,
• ЗНАТИ СВОЇ НЕДОЛІКИ,
• НЕ ВИПРАВДОВУВАТИСЯ ТИМ, ЩО ВСІ ВОВКОМ ВИЮТЬ ТА ОДИН В ПОЛІ НЕ ВОЇН,
• БУТИ СПРАВЖНІМ, А НЕ ВИДАВАТИСЯ ТАКИМ,
• Бути вдячним! ВДЯЧНІСТЬ ЦЕ ПЕРШИЙ ВНЕСОК В УПЛАТУ БОРГУ і ЦЕ ШОСТЕ ПОЧУТТЯ ЛЮДИНИ.
Із спогадів віленця Г. Месняєва відомо, що на 1916 рік генерала Адамовича вже не було в Полтаві, керівництво він передав наступникам, а сам «командовал полком на фронте; но его дух, его заветы, правила и идеи - продолжали жить и живо ощущались во всем училищном быту».
Після Лютневої революції він повернувся у свій маєток на Миргородщині, а потім знову з чистого листа, створював кадетський корпус в Югославії, вже рятуючи тих кадетів, які не могли жити на Батьківщині внаслідок більшовицького перевороту.
Помер він 22 березня 1936 року і на спільному пам’ятнику Кадетського цвинтаря в Сараєво було написано його вірш, присвячений останнім юнкерам
«Листки отлетевшие, весной чуть пригретые.
Мечты недозревшие и песни неспетые».
Прикметно, що наразі актуальними лишаються два девізи віленців:
1. І ОДИН У ПОЛІ ВОЇН!
2. ДО ВЕЛИКОГО І СВІТЛОГО ЗНАЙ ВІРНИЙ ШЛЯХ!